Я не люблю серіали. Точніше, не так... Я не люблю серіали у котрих нема окресленого кінця. Практика показує, що якщо серіал йде вічним онгоїнгом і сценарій для нього пишуть на ходу, то шанс, що в кінці буде щось конкретне наближається до нуля. Без конкретних прикладів, хоч вони і є, візьмемо будь-який успішний серіал у вакуумі. Якщо він вже заздалегідь прописаний сценарно і поділ на сезони є виключно формальним: для передиху знімальної групи та акторів, підлаштування під сприятливо пору до показу тощо - це одне. Якщо серіал не має окресленого кінця і він приносить достатньо грошей, то його доять до останнього і він перетворюється в нескінченну мильну оперу котра втрачає зуби та набридає. А коли він набридає і припиняє приносити гроші то на гарне сюжетне закінчення вже всім пофіг і його згортають максимально зіжмаканим і недолугим способом, або не згортають взагалі і він обривається на середині. Тобто є шанс що ти витратиш час на перегляд чогось, що автори самі не знали як будуть завершувати. Думаю, я достатньо пояснив свій тейк про серіали.
І от я дивлюсь Severance. Я, чесно кажучи, не знаю, чи прописаний тут сюжет до кінця. І ні, я не тупий... наскрізний сюжет мені зрозумілий. Я про сеттінгову частину серіалу. Вона виглядає настільки офігєзно в плані графічності, що мені інколи здається, що все це лише заради гарної картинки і ніколи не буде пояснено. Але я продовжую дивитись.
Як я колись вже казав, мені "пощастило" колись працювати на корпорацію, котру можна буквально використовувати як референс для типових карикатур про мерзотність, жадібність, лицемірство і лукавість корпорацій. Купа людей робить самі не знають що. Точніше, свою конкретну задачу вони знають, але глобальна ідея їм здається максимально мутною. Наявність так званого "line of bisiness" де ти не можеш вільно комунікувати з менеджментом на ранг вищим від того хто стоїть над тобою. І якщо твій безпосередній менеджер - дряблий безхребетний ідіот то ти приречений сидіти в болоті без можливості щось змінити. "Performance review", де будуть оцінювати наскільки ти відданий раб, але фінал майже завжди: "скажи чого ти хочеш, а я скажу чому це ще трошечки, але неможливо". Рутина робочих буднів, котрою ти так просякаєш, що в один день забуваєш, як потрапляєш на роботу. Ранковий моціон, розклад транспорту, маршрут - все настільки стале, що твоє тіло прокидається вдома, а мозок вже на робочому місці. Ох, і, звісно ж, "корпоративні цінності", але це найбанальніше і про цю річ не треба пояснювати навіть людям котрі з нею не стикались.
І як вишенька на торті, так званий "work-life balance", довкола алегорії на котрий побудований кістяк серіалу Severance, але вже в притаманному екзадурованому, викрученому на максимум вигляді. В Severance людині на рівні мізків роблять розділення на дві особистості. Одна обмежена поверхом корпорації де вона працює і не знає нічого про себе зовнішнього, а інша - звичайна, котра живе життя, але уявлення не має чим займається її корпоративна сутність. І кістяк цей настільки міцний що поки що на нього нескінченно вішають нові умовності, нові алегорії, нові графічно багаті мізансцени, але навіть близько не пояснені речі.
Повертаючись до того з чого ми почали. Я дійсно раджу подивитись цей серіал. Це не огляд, це коротка помітка... я не пишу про те, що мені не подобається. Перший сезон вийшов вже давно і не вірусився до другого. Роблять його, до речі, Apple. Не знаю навіть, чи вони розуміють, що серіал суцільна іронія на таких як вони. Але вийшов другий сезон і, так би мовити, з другого прокруту маховик запустився. Вже в планах третій сезон, а відповідей не те що б дуже багато навіть на те що навішали в перших двох сезонах. І я дивлюсь далі, але боюсь що рано чи пізно маховик зупиниться і все це лишиться лише суцільним дофаміном для очей у котрого не буде логічного кінця чи якогось пояснення. Не люблю я серіали.
Created by TennojiM
All rights reserved
© 2025
All rights reserved
© 2025