Ukraine
history
shortnote
series
media
animation
diy
guide
cad
hardware
software
trackballs
photography
manga
art
review
learning
3d
tool
mobile
android
gaming
programming
automation
drawing
compilation
millitary
movie
horror
design
vector
material
leather
information
digital
photo
SUBMIT
Днями в розмові з другом завʼязалась тема того, як сучасна молодь, до котрої ми себе вже не можемо відносити, повадилась висміювати старі тайтли котрі подобались нашому поколінню. Найсмішнішим з цього звісно є те, що це те ж саме покоління у котрого стають популярними ігри типу FortNight чи якісь гачі помийки. Але це змусило задуматись над ситуаціями, коли навіть ми інколи повертаючись до чогось, що подобалось колись, можемо розчаруватись, бо мозок схильний прикрашати спогади. Інколи взагалі краще до чогось старого та улюбленого не повертатись, щоб воно так і лишалось у спогадах. Я десь вже це казав... Але є у мене пара речей на котрі цей феномен ніяк не впливає.
Тож продовжую тему старого пригодницького аніме про котре всі або забули, або і не знали. Свого часу Last Exile мені дуже сильно запав в душу. І це як раз один з тих тайтлів на котрих у мене не розповсюджується явище описане вище. Last Exile я передивлявся багато разів і кожен раз я відчуваю одні й ті самі теплі почуття. Не знаю як так.
У Last Exile нема першоджерела у вигляді манги, манхви, новели тощо. Ми зараз саме про оригінальний серіал. Там ще є друга частина і манга котрі вийшли після, але про це потім. В оригінальних 26 епізодах майже все кустарне і тримається на сеттінгу. А унікальному сеттінгу воно завдячує неперевершеному концепт-дизайнеру Range Murata. Унікальне сплетіння стім-панку, дизель-панку і ще бозна-чого, але при цьому без єдиного сеттінгового кліше. Наче він це назвав "клауд-панк"... чи якось так. Навіть зараз візьми якісь старі артбуки Range Murata і вони будуть виглядати стиляче.
Працювали над оригінальним серіалом молода студія "Gonzo", котрі відбрунькувались від славнозвісних "Trigger" в пошуках себе і тоді були на піку слави. І, видно, що вони відверто намагались слідувати доволі цілісному концептові дизайну, але в ті часи було дуже складно з такими експериментами і тому, не дивлячись на всі старання, щось вдалось розкрити, щось навіть поверхнево не пошкрябали, а в кінці видно що все дуже непоспіх зіжмакали, певно, через брак фінансування.
Проте, не дивлячись на те, що історія доволі проста, вона повна моментів котрі запамʼятовуються. Ключові персонажі це дві сироти від двох сімей, але близькі як брат і сестра. Вони виживають у світі де свободу можна відчути тільки в небі, а на землі вагу має більше чистота води ніж проба золота. На старому ваншипі, котрий дістався від батьків, вони займаються доставкою пошти. Ваншип в цьому світі є аналогом літака, але котрий приводиться до руху мотором на паливі під назвою клаудій. То ж в один з днів головні герої вирішують взяти завдання з доставки пошти державного рівня. За нього добре заплатять, але є небезпека, бо йде війна і це свого роду польова пошта. І це тільки завʼязка. Далі буде дуже багато всього і раджу вам це подивитись обовʼязково.
Окремо хочу виділити, що додаткове занурення в світ цього аніме підживлене винятково гарним саундтреком де є як просто атмосферні фонові композиції, так і повноцінні треки, котрі після перегляду серіалу у багатьох осідають в плейлістах.
Я вже казав що у оригінального серіалу є пряме продовження зняте багато років по тому і манга котра була вже намальована після як інструмент, щоб поєднати хронологію двох частин серіалу. І так, я продовжую називати це не сезонами, а частинами, бо вони разюче відрізняються майже в усьому. Продовження під назвою "Last Exile: Ginyoku no Fam" я намагався подивитись рази 3, але кожен раз полишав це діло, бо мені здається що в ньому інколи тупо дражняться з оригіналу. Коротко кажучи, оригінал раджу дуже і дуже... решту на ваш розсуд. На цьому все.
Я не люблю серіали. Точніше, не так... Я не люблю серіали у котрих нема окресленого кінця. Практика показує, що якщо серіал йде вічним онгоїнгом і сценарій для нього пишуть на ходу, то шанс, що в кінці буде щось конкретне наближається до нуля. Без конкретних прикладів, хоч вони і є, візьмемо будь-який успішний серіал у вакуумі. Якщо він вже заздалегідь прописаний сценарно і поділ на сезони є виключно формальним: для передиху знімальної групи та акторів, підлаштування під сприятливо пору до показу тощо - це одне. Якщо серіал не має окресленого кінця і він приносить достатньо грошей, то його доять до останнього і він перетворюється в нескінченну мильну оперу котра втрачає зуби та набридає. А коли він набридає і припиняє приносити гроші то на гарне сюжетне закінчення вже всім пофіг і його згортають максимально зіжмаканим і недолугим способом, або не згортають взагалі і він обривається на середині. Тобто є шанс що ти витратиш час на перегляд чогось, що автори самі не знали як будуть завершувати. Думаю, я достатньо пояснив свій тейк про серіали.
І от я дивлюсь Severance. Я, чесно кажучи, не знаю, чи прописаний тут сюжет до кінця. І ні, я не тупий... наскрізний сюжет мені зрозумілий. Я про сеттінгову частину серіалу. Вона виглядає настільки офігєзно в плані графічності, що мені інколи здається, що все це лише заради гарної картинки і ніколи не буде пояснено. Але я продовжую дивитись.
Як я колись вже казав, мені "пощастило" колись працювати на корпорацію, котру можна буквально використовувати як референс для типових карикатур про мерзотність, жадібність, лицемірство і лукавість корпорацій. Купа людей робить самі не знають що. Точніше, свою конкретну задачу вони знають, але глобальна ідея їм здається максимально мутною. Наявність так званого "line of bisiness" де ти не можеш вільно комунікувати з менеджментом на ранг вищим від того хто стоїть над тобою. І якщо твій безпосередній менеджер - дряблий безхребетний ідіот то ти приречений сидіти в болоті без можливості щось змінити. "Performance review", де будуть оцінювати наскільки ти відданий раб, але фінал майже завжди: "скажи чого ти хочеш, а я скажу чому це ще трошечки, але неможливо". Рутина робочих буднів, котрою ти так просякаєш, що в один день забуваєш, як потрапляєш на роботу. Ранковий моціон, розклад транспорту, маршрут - все настільки стале, що твоє тіло прокидається вдома, а мозок вже на робочому місці. Ох, і, звісно ж, "корпоративні цінності", але це найбанальніше і про цю річ не треба пояснювати навіть людям котрі з нею не стикались.
І як вишенька на торті, так званий "work-life balance", довкола алегорії на котрий побудований кістяк серіалу Severance, але вже в притаманному екзадурованому, викрученому на максимум вигляді. В Severance людині на рівні мізків роблять розділення на дві особистості. Одна обмежена поверхом корпорації де вона працює і не знає нічого про себе зовнішнього, а інша - звичайна, котра живе життя, але уявлення не має чим займається її корпоративна сутність. І кістяк цей настільки міцний що поки що на нього нескінченно вішають нові умовності, нові алегорії, нові графічно багаті мізансцени, але навіть близько не пояснені речі.
Повертаючись до того з чого ми почали. Я дійсно раджу подивитись цей серіал. Це не огляд, це коротка помітка... я не пишу про те, що мені не подобається. Перший сезон вийшов вже давно і не вірусився до другого. Роблять його, до речі, Apple. Не знаю навіть, чи вони розуміють, що серіал суцільна іронія на таких як вони. Але вийшов другий сезон і, так би мовити, з другого прокруту маховик запустився. Вже в планах третій сезон, а відповідей не те що б дуже багато навіть на те що навішали в перших двох сезонах. І я дивлюсь далі, але боюсь що рано чи пізно маховик зупиниться і все це лишиться лише суцільним дофаміном для очей у котрого не буде логічного кінця чи якогось пояснення. Не люблю я серіали.
Created by TennojiM
All rights reserved
© 2025
All rights reserved
© 2025